РИБАЛЬСЬКЕ УРОЧИЩЕ: ЗАМОЖНЕ ТА МІСТИЧНЕ

Анфіса Букреєва

Лівий берег ріки Самари з селищем Рибальске, що наразі входять до східних рубежів міста Дніпропетровська, - вельми багаті на власну історію. 

 

На цих землях у різні часи мешкали: скіфи, готи, гуни, праслов’яни, займалися риболовним промислом козаки, а після руйнації Запорізької Вольниці – розташувалася одна з най заможніших на Україні німецьких колоній 

1. Про ці землі з захопленням писали іноземні мандрівники, яким пощастило побачити їх в добу козацтва. Та й не дивно. Місцеві простори зачаровували безмежними мальовничими степами, шикарними плавнями й найголовніше - швидкоплинною рікою Самарою, що була вельми багатою на різноманітну рибу, яку тут навіть руками ловити. Камбали, ляща, осетра й севрюги плавала сила-силенна! От і запорожці, що називали цю місцину «Рибальським урочищем», щороку, влітку та восени у місцевій річці ловили рибу. Та стільки її здобували, що вистачало і на потреби усього Запорізького Коша, й на продаж! 

   

    

Водилися й величезні соми, про них місцеві жителі навіть легенди складали. Одне з подібних річкових чудовиськ, кажуть, жило біля гори(район вул. Томська - Рибальський кар’єр) та якось вхопило проїжджаючого чумака за воза. Ледь з кобилою та усім реманентом у річні тенета не затяг переляканого чоловіка сом-гігант! Та пощастило бідасі: козаки, що тримали варту на кургані допомогли врятуватися - вбили річкового монстра. Коли ж намірилися витягти з води сома - не змогли й чотирма волами цього зробити! Такий величезний видався!

Взагалі цей край щедрий на легенди, гідні пера Миколи Гоголя! Серед най цікавіших – розповідь про змія Василя чи то Василіска), що мешкав на одному з чисельних місцевих островів,( їх утворювала трьома руками ріка Самара). Той змій був величезний як дракон й мав ріжки на голові та панцир. Гад не вмів кусати людей, бо не мав зубів, зате був такий величезний, що міг задавити під собою людину та навіть коня. Та, подейкують, таки був шанс втекти від цього монстра, одначе лише за умови якщо не дивитися йому у очі – зміюка мала гіпнотичний дар. Бо той, хто очі змії бачив – покірно йшов у страшні обійми. Цікаво, що й у наші часи деякі рибалки на Самарі зустрічали зміїв з ріжками. Одначе усі сучасні рептилії – невеличкого розмиру. 

 

1. А ще у часи козацтва в особливо жарку пору року р. Самара дуже міліла й через неї утворювалася дорога. Частина мала назву «воловим шляхом» - чи то за звивистість, чи то за те, що інколи селяни переводили цим шляхом вбрід худобу.

2. Та часи запорожців минули, лишили нащадком у спадок небогато: величну курган-могилу в парі кілометрів від Рибальского, цвинтар. На могилі ще років двадцять тому лежав камінь з надписом фрагменту якоїсь старовинної пісні та попередженням: «Тут поховані захисники народу, козаки" . От і частину цвинтаря козацького під час будівництва моста через Самару( на м.Придніпровськ) разом з доволі мальовничим островом, залито під гарячий асфальт. Се додає суму - машини їздять козацькими костями!

З урочища до Фішерсдорфу

Насильницьке знищення 1775 року Запорізької Січі подарувало Рибальському нових господарів. 1762-63 роках імператриця Катерина ІІ видала маніфести, в яких запросила європейців селитися на «вільних землях України». Колоністам надавалося по 65 десятин землі на кожну душу, грошову підтримку, звільнення від податків та військової служби, право на внутрішнє самоврядування колоній, тощо. Й одразу на землі України хлинули партії німецьких переселенців. 1789 року, з околиць Данцига( наразі місто Гданськ, Польша), до Новомосковського повіту прибули німці. Та так їх було багато, що згодом, за недостатністю території, родини переселилися на лівий берег Самари, до урочища Рибальске. Цікаво, що до цього часу тут існувало поселення християн-старообрядців, які займалися рибальством. Та з приходом німців, старообрядці покинули землі. Утворилася німецька колонія Фішерсдорф(чи то селище Рибальске). Колоністи осіли на пагорбах вздовж ріки й згодом їх селище мало вже вигляд майже міський: з чепурними хатками, чітко окресленими лінями вулиць, вздовж яких росли клени, тополі, ясени. Милували око приїжджих і чисельні сади, безліч квітів. 

Керували колонією вибрані на загальних зборах «старости»: шульц та його помічники.
Оскільки мешкали у Рибальському послідовники реформатора католицької віри Мартина Лютера, то утворивши колонію, вони неодмінно побудували кірху та школу. В Фішерсдорфі власна школа з’явилася вже 1800-20, спочатку її учнями були тільки діти колоністів, одначе вже в кінці XIX на початку XX століття в єдиній початкові школі вчилися й хлопці та дівчата росіян та українців, поляків, що теж селилися на цих землях. Родинні зв’язки між мешканцями міцніли, квіти й міжнаціональні браки, змішувалися культури. Тож німці вміло співали українських пісень, а тутешні українці та росіяни – добре розуміли німецьку мову, дотримувалися німецької культури.
Рибальська колонія була певним вільним, самодостатнім містечком. Було у ній й власне сховище зерна, діяло богаро коптилень, працювала власна риболовецька артіль. Та з приходом радянської влади ідилія зруйнувалася.
В 1930-ому році місцеву церкву пошкоджено та закрито, на її місці з’явився сільський клуб. 

 агато мешканців колонії репресовано, як «ворогів народу», деякі, боячись переслідувань влади, не повернулися додому вже після війни. Одначе, й зараз у селищі лишилося чимало нащадків колишніх колоністів. Тож не дивно, що у Рибальскому часто-густо зустрінеш доволі європейські прізвища: Ротські, Цайгери, Куни, Медзгери, Петкери, Монгальди, Мунтери, Махновські, Калиновскі… 

 

От тільки кірхи поки немає, та можливо, колись з’явиться, бо ж ще пам’ятають нащадки колоністів про власний рід. От і нам, українцям не слід забувати про те, на якій багатій історією землі ми живемо. Бо ж справедливо кажуть: народі, що не знає власної історії – не має майбутнього!